Сім’я -це 7 «Я». Цей вислів, скажу без перебільшення, знають всі, від малого до старого. А я вам розповім про родину, в якій було вісім дітей -чотири сини і чотири доньки. Я сама з багатодітної сім’ї, і ця тема для мене близька і щемлива. Це розповідь про чудову родину, велику, дружну, міцну сім’ю. Але діти жартома називали себе – «вісім’я». Яка ж ми сім’я, коли нас не семеро, а восьмеро, ми справжнісінька «вісім’я»- говорили вони.
Не всі розуміли батьків цієї великої родини. Одні щиро захоплювалися дітлахами, їхніми пустощами, їхньому веселому сміху та пригощали чимось смачненьким (а це були 50-60 р.р. минулого століття, старше покоління пам’ятає, як тоді жилося), інші ж, навпаки, крутили пальцем біля скроні та говорили мамі дітлахів: «Ганно, навіщо стільки?» Ганна з ніжністю гладила по голівці найменшеньку і відповідала: «Один Господь знає, навіщо Він нам стільки діточок дав. Я вдячна Йому за кожне дитятко. Головне, щоб вони виросли здоровими та стали порядними людьми. Щоб брат завжди захищав свою сестру. Щоб старші спілкувалися з меншими. Щоб в разі, якщо з кимось якась біда трапиться, вони не вагаючись простягнули йому руку допомоги». Ці материнські слова, сказані з такою любов’ю до своїх дітей, згадають у селі через кілька десятиріч.
А наразі, наразі потрібно було не тільки виростити дітей, а ще й виховати їх, вивчити, міцно поставити на ноги, підготувати їх до самостійного життя, передати їм все, що знали й уміли самі.
Батьки, Ганна та Василь, працювали в радгоспі, на тваринництві. А це – робота зранку і майже до пізнього вечора. А ще вдома тримали чимале господарство. В селі без нього ніяк не обійтися. Також мали великий город, який щороку давав щедрий урожай та сінокіс з духмяною луговою травою. Особливою гордістю батька цієї родини був великий сад. Його почав садити ще дідусь Василя. Потім Василів батько ще додав саджанців, робив прищепи, посадив майже два десятки ягідних кущів.
А тепер Василь, в рік народження кожної дитини, садив фруктове деревце. Поруч із старими, міцними деревами підростали молоденькі деревця: дві яблуньки, груша, слива, абрикоска та три вишеньки. Були в саду й райські яблучка, з них Ганна варила дуже смачне варення. Деякі деревця вже гарно, щедро плодоносили. А на деяких визрівало по декілька плодів. Всі діти знали, де чиє деревце і з особливою старанністю доглядали за ними.
Хлопчаки весь час крутилися біля тата. Переймали кожен його рух, кожне слово. Разом заготовляли сіно та дрова на зиму. Разом порали худобу чи щось лагодили. Батько, було, тільки скаже: «Хлопці» -і всі тут як тут. А вся хатня робота була на дівчатах. Допомагали мамі і їсти готувати, і лад навести в хаті, і посуд помити, та ще й за молодшими приглядали. А як мама замісить тісто, то відразу всі стають до столу. Чи то вареники ліпити, чи пиріжки, чи коржики. Ганна часто, було, напече коржиків, винесе за двір і не дивлячись, де свої, де сусідські -пригощає всіх. Одна сусідка все бубоніла: «Ганно, що ти роздаєш? Ти хоча б своїх всіх нагодувала». А Ганна усміхнеться й відповідає: «А чужих дітей не буває. Їхні мамки сьогодні на роботі, а я вихідна. Сьогодні я пригощу всіх, а завтра моїх хтось пригостить». А сусідка знову своєї: «Я ось купила кульок пряників і видаю видавцем по одному, тільки своїм донькам. Не роздаю чужим. Своїм двом надовше вистачить» Ганна на ці слова нічого не відповіла. Тільки знизала плечима та усмішка зійшла з її обличчя. «Час покаже, як правильно»,- подумала Ганна і продовжувала пригощати дітлахів.
Діти Василя та Ганни були дуже охочими до роботи. Влітку, на канікулах, працювали на току, пасли корів в радгоспі. Свою Марту з телятком пасли в сільській череді. Відпасуть свою чергу, та ще й за когось, а їм і заплатять. Одним словом- ціну грошам знали змалку. А коли в кінці літа розложили на столі всі зароблені гроші, порахували і принесли віддать їх мамі, вона сказала: «Ви давно хотіли ще один велосипед, купуйте». Скільки було радощів! «Мамо, а в школу?» -запитують. Так, на порозі вже осінь. Щоб зібрати всіх до школи -потрібна була чимала сума. Діти це розуміли. Тому без заперечень доношували одяг та взуття один за одним. І портфелі переходили з рук в руки. «Продамо бика й кабана та й купимо все найнеобхідніше, - це вступив у розмову тато. –
Хай не найкращими, але й гіршими за всіх не будете. Головне, щоб навчалися добре».
Коли діти подорослішали- це була неабияка допомога батькам. Василь з синами добудував до хати дві кімнати. Будинок у них завжди був охайний та чепурний. А наразі з добудовою, з новими великими вікнами, з жоржинами, айстрами та чорнобривцями в квітнику, з садком, який піднявся і підріс разом з дітьми, став затишною оселею щасливої сім’ї -ні, «Вісім’ї». І вже не так дошкуляли Ганні «Як ти з ними вправляєшся?» А говорили вже по-іншому: «Ганно, Василю, вам добре- вийшли всією командою на огород, за дві години посадили картоплю і все. А ми вже третій день садимо». А Ганна їм у відповідь: «Так у мене ця команда у повному складі і за стіл тричі в день сідає». І з посмішкою до дітей: «Нумо, команда, мерщій до столу, обідати -і за уроки. Незабаром екзамени».
Йшли роки. Діти виростали. Один по одному закінчували школу. Хто йшов вчитися далі, хто починав працювати в рідному селі. А потім були проводи в армію. А які весілля гуляли! Ганна ледве встигала придане готувати. Дівчата красиві, роботящі. Женихів- хоч відбавляй. Хтось ішов в невістки, хтось -в прийми. А кому потрібно було окреме житло, гуртом, в складчину зі сватами, будували будинок молодятам…
… Ось вже в батьківській хаті онучата бігають. Було, зберуться діти всі разом і згадують своє дитинство. Як чекали на свій День народження. Чи приготує мама щось смачнюще? Чи буде якийсь подарунок? А мама завжди вигадувала щось цікаве. Весело, тепло та затишно було в їхній "вісім'ї". Згадували, сміялись. Тільки чутно було: «Ма, розкажи про нас малих ще що-небудь». А коли вкладалися спати, мама, як колись в дитинстві, жартома говорила: «Ану, давайте я вас порахую, чи всі дома». А хтось вигукував, що ми всі, ще й зайві є. І тоді зяті і невістки в один голос: «Ні, ми не зайві. Ми теж ваші, мамо».
Радіють Ганна з Василем за своїх дітей. Гарні діти роботящі, добрі, чемні, щирі, дружні. Що ще батькам треба? Одного разу Василя запитали, кого з дітей він любить найбільше? Він, не вагаючись, дав таку відповідь: «Ось, бачите, вісім пальців, якщо їх вколоти- який болітиме більше? Правильно, всі болітимуть однаково, так і з дітьми. Всіх люблю однаково, однаково радію за їхні успіхи і однаково переймаюсь за їхні негаразди».
…Життя продовжувалось. Тільки чомусь роки летіли все швидше і швидше. Все ближче і ближче підходив той час, про який говорять - зміна поколінь. Все частіше Ганна і Василь стали клопотатися, що хтось з їхніх друзів відійшов у засвіти.
… Одного ранку не проснувся Василь…. А через два роки і згорьована Ганна залишила свого "вісім'ю"- дітей, онуків, малесеньких правнучат.
Діти часто згадували слова батька: «Міцно стійте на ногах, діти. От як ваші дерева корінням тримаються в землі - так і ви тримайтеся, впевнено стійте. Як вони тягнуться своїм гіллям одне до одного - так і ви тримайтесь за руки. Разом ви здолаєте все».
…Батьківську хату вирішили не продавати. Якось навесні зібрались, щоб навести лад на подвір'ї і в саду. Коли зайшли в садок, то відразу помітили, що грушка Віктора, найменшого з братів, різко відрізняється від інших дерев. Майже не викинула цвіту, гілля якесь підсохше, як не живе, що трапилось? Обговорювали всі варіанти. Віктор дуже переймався за свою грушку. Він ще змалку дуже любив її, навіть розмовляв з нею. Довіряв їй всі свої секрети. Всі про це знали, але ніхто не жартував над ним.
Тато говорив, що так буває. Це такий зв'язок людини і природи… Коли всі роботи були завершені, почали роз'їжджатися по домівках. Віктор ще деякий час постояв біля своєї грушки, а потім сказав: «Грушко, ти хочеш цим мені щось сказати?»
Ввечері, коли з дружиною попорали худобу і вона пішла до хати, Віктор сів на ганок і задумався. Він, вже протягом деякого часу почувався не дуже добре, якщо не сказати, що погано. Слабкість, сонливість, швидко почав втомлюватись, часто боліла голова, а то й паморочилася. Та він весь час знаходив якусь причину свого недомагання. То звертав на погоду, то домашні клопоти, то ще на щось. Прийме знеболювальну пігулку – здається, пройшло. Та останнім часом було таке, що пігулки вже не допомагали, навіть сильнодіючі. «Потрібно їхати на обстеження», - вирішив Віктор. Кожного разу, коли їхав у лікарню, придумував різні причини - куди їде і чого. Не хотів передчасно хвилювати дружину. Коли почув діагноз «онкологія» - ледве не втратив свідомість. Перед очима все «попливло». Подальших слів лікаря Віктор майже не чув. Додому повернувся сам не свій. Дружина відразу зрозуміла, що щось трапилось. Сіла близенько біля нього : «Вітю, розповідай, що трапилось і знай, що б не було - я з тобою».
Віктору не залишалось нічого, як все розповісти дружині.
«Таню, дорога моя, ми ніколи не зберемо цієї суми. Навіть якщо все продамо – будинок, автомобіль, худобу. Нам не вистачить, такого кредиту нам не дадуть. Та якщо і дадуть, то в разі чого - чим віддавати? Ні в кого з наших немає таких статків, щоб позичити. А лікар сказав, що просто лікування не дасть бажаного результату, тільки операція. У нас таких не роблять. Ізраїль та Німеччина. У мене, напевно, тільки два шляхи. Або чекати, поки це все закінчиться, або мотузку в руки -і... Не хочу бути тягарем ні тобі, ні дітям… Тетяна притулилась до чоловіка і заплакала : «Ти що, Вітю, навіть не думай про таке. Це гріх. Ти пам'ятаєш, як говорив твій батько, що безвихідних ситуацій не буває, просто треба краще шукати цей вихід».
Коли полягали спати, і Тетяна зрозуміла, що Віктор міцно спить, вона тихенько встала і вийшла з хати. Зателефонувала найстаршому брату Віктора - Сашку. Він після смерті батьків став, так би мовити, «головою» всієї родини. Сашко відразу відповів, неначе чекав цього дзвінка. Це потім він розповість, що останні декілька днів йому було тривожно на душі. Наснилися батьки, молоді, красиві. А вони, ще малі діти, бігають в садку. І мамині слова "Синку, ти найстарший, придивляйся за всіма"… Брат не дав Тетяні договорити. «Я все зрозумів, Таню, іди до Віті, пильнуй, будь ласка, щоб він чогось не накоїв», - тремтячим голосом сказав Сашко. А рано- вранці до їхнього двору під'їхав автомобіль. Це були три Вікторових брати. Про що говорили чоловіки, Тетяна не чула. Її вирядили з кімнати. Тетяна сіла в дворі і тихенько заплакала. Брати вийшли. До неї підійшов Сашко й сказав: «Не хвилюйся, Таню, «виховну роботу» з братом ми провели. Він пообіцяв, що ніяких дурниць він робити не буде. Лікарю ми зателефонували і сказали, що Віктор згоден на операцію. Кошти ми знайдемо».
А вже через тиждень майже вся потрібна сума була у Віктора на руках. Ви запитаєте «Звідки гроші?» Вся «вісім'я» спродала майже всю свою худобу. Продали 2 автомобіля і трактор. Племінник, а заодно і похресник Віктора, продав свій байк, сказавши при цьому, що життя хрещеного батька дорожче. Звернулися до орендарів, в кого були їхні паї. Ті ввійшли в положення і виплатили орендну плату за 2-3 роки вперед. Взяли кредити. У кого була вдома якась сума, бо відкладали на щось, доклали й її. Ще дещо з техніки було виставлено на продаж. Сестри і дружини братів познімали з себе всі золоті прикраси, залишивши тільки обручки. Коли Тетяна хотіла записати, хто скільки дав, їй сказали, щоб вона навіть не думала цього робити: «Це- наша спільна біда. Кожен дав стільки, скільки зміг. У нашій «вісім'ї» тільки так».
І звичайно ж, в селі пішла розмова про те, яке нещастя спіткало Віктора. Про те, що сім'я, всі, як один, відгукнулися на біду. Згадали слова Ганни, яка говорила, що якщо з кимось яка біда трапиться, щоб вони, не вагаючись, протягнули йому руку допомоги. «Ганна як у воду дивилася» - передавалося по селу з вуст в уста. Сусіди, куми, свати, однокласники, друзі, колеги по роботі і просто небайдужі односельці зібрали чималу суму. Тетяна і Віктор добавили свої кошти, які вони отримали від продажу худоби та автомобіля, взяли кредит.
Вже через місяць Віктор летів в Ізраїль на операцію. Його супроводжував племінник, син найстаршого брата. Він був юристом за освітою і майже досконало володів англійською.
Перед від'їздом Віктор зайшов на батьківське подвір'я. Походив по хаті, пішов у садок, підійшов до своєї грушки, обійняв її і сказав:
«Я повернуся, ти тільки дочекайся мене»…
Операція пройшла успішно. Лікарі сказали, що головне – це не втрачений час. Потім була реабілітація, слава Богу, хвороба відступила.
…Вже на наступну весну вся родина, вся велика «вісім'я» знову зібралася на батьківському подвір'ї. Аж ось всі почули голос найстаршого брата: «Вітю, йди- но сюди, в садок, всі йдіть». Вікторова грушка стояла, як наречена на весіллі. Вся в білому, з рожевим відтінком, квітковому вбранні. Віктор підійшов, міцно обійняв свою грушку: «Ти дочекалася мене. Я вірив, я знав, що ми ще зустрінемося з тобою». Його голос тремтів, а в очах стояли сльози.
Першими справитися з емоціями змогли дві сестри, які й запросили всіх до столу. І вже, як всі розсілися, то довелося, вдруге за сьогодні, приємно здивуватися і розхвилюватися. Серед сучасних страв та всіляких там делікатесів, стояли їхні улюблені з дитинства страви. Здавалося, що це мама приготувала, а вони -прийшли в гості.
Прямо в чавунчиках була картопля в «мундирі». В горщиках, неначе тільки з печі, смачно пахла пшоняна каша зі шкварками. Домашній хліб і пиріжки з квасолею. В великих, ще бабусиних мисках, квашена капуста з яблуками, з цукровим буряком і редькою. На великій пательні - яєшня на салі з цибулею…
А коли підійшов час «солодкого столу» ( не «десерту», як говорять сьогодні, а саме «солодкого столу», як говорила мама) -на ньому були: гарбузова каша, густий молочний кісіль, политий зверху вишневим кіселиком. Були тут і цукерки зварені з цукру і молока, і смачнющий узвар, і варення з райських яблучок (з хвостиками), печені яблука з медом та, звичайно ж, коржики з маком.
Постаралися сестрички. Зустріли брата. Тут вже й самі стійкі не витримали, і, не ховаючись, витирали сльози. Не вистачало за столом тільки тата й мами…Найстарший брат піднявся з-за столу. Всі притихли, чекаючи, що він скаже.
«Дорога моя «вісім'я», - промовив Олександр Васильович (а саме так, з повагою, вже давно його називали. Бо був він шанованою людиною на селі). – Ми вже давно не діти. Вже почали відзначати свої поважні ювілеї. Та я буду відвертим, так іноді хочеться «відмотати» час назад і повернутися в наше дитинство. Коли були ще живими наші мама і тато. Скільки сили, терпіння й любові вони вклали в кожного з нас. В нашу міцну і дружню «вісім'ю». І цей іспит, що підкинуло нам життя, ми склали з честю і гідністю. І тепер кожен з нас впевнений, якщо щось трапиться, наша «вісім'я» нікого не залишить наодинці з бідою. Ми завжди поруч і готові прийти на допомогу. Так нас виховали наші батьки. За що ми дуже їм вдячні. Так і ми виховуємо своїх дітей. І що б не говорили про багатодітні сім'ї – 8 – «Я» - це круто!»
Коли брат помітив, що всі посміхнулися, він уточнив, що таких слів він нахватався від онуків:«І все ж я повторю ще раз: «вісім'я»- це так круто!»
Ще довго з батьківського подвір'я було чутно гомін, сміх, пісні. Це велика родина згадувала минуле, обговорювала сьогодення та будували плани на майбутнє. Так за розмовами вони згадали й ту сусідку, що видавала видавцем пряники тільки своїм, і все бубоніла на Ганну, що вона роздає коржики чужим. Її доньки дуже рідко приїздили, коли вони з чоловіком вже були зовсім старі і хворі. І посварилися між собою, коли ділили спадщину після смерті батьків. Так по цей день і не спілкуються. Ось вам і пряники – «тільки для своїх».
Світлана Опришко, м. Богодухів
