Старожитності Богодухівщини

«ДАВНО ЦЕ БУЛО, ЩЕ У КІНСЬКУ АРТІЛЬНУ ЕПОХУ…»

Більше від коней богодухівці любили хіба що матінку-землю. Коли на  Слобожанщину прийшли перші поселенці, у південних степах ще гуляли табуни диких коней. Скрипіли вози з нехитрим скарбом, запряжені волами і кіньми… Пращури обживали Богодухівську гать. А потім були козацькі походи, козацьке минуле нашого краю. І так повелося ще з тих часів: «Що то за козак без коня?!». Тому й любили здавна коней, бо вони і в боях виручали і були надійними помічниками в господарстві.

Ці домашні тварини є одними з найрозумніших на планеті. У коней дуже хороша пам'ять  - вони можуть запам’ятовувати маршрути, людей та ситуації на довгі роки. Коні здатні розрізняти емоції в людському голосі.

Взагалі традиції конярства на Богодухівщині дуже давні. У заможних маєтках ХУІІІ-ХІХ століть існували конюшні з породистими конями, іподроми, влаштовувались виставки і змагання. Про конярство в маєтку Леопольда Кеніга розповіла директор Шарівського краєзнавчого музею Наталія Твердохліб-Білоусова. 

«Коня не часто зустрінеш на дорогах нашого краю,  а на вулицях Шарівки точно вже не можна побачити віз, запряжений кіньми. Відійшли у минуле хомути, гужі і підкови, а самих волооких красенів нам покажуть хіба що в цирку чи на конефермі . А чи знаєте ви, що колись, не так давно, в Шарівці ще й як процвітало конярство. Серйозно цій галузі почали приділяти увагу за діяльності Леопольда Кеніга і його нащадків. Гутянський маєток щороку потребував близько 40 коней для поточного ремонту поголів’я, тобто заміни робочих і роз’їзних коней. Раніше їх купували на великих ярмарках, однак вирішили вирощувати самі. Для цього збудували триповерхове приміщення зі стайнями, обладнали всім необхідним. На жаль, ці конюшні не збереглися до наших днів: 1920 року за нез’ясованих обставин цю споруду було втрачено внаслідок пожежі. Новий поштовх до активізації розвитку конярства в Шарівці припадає на 30-50 роки минулого століття. Про це розповідають світлини, які надав Шарівському краєзнавчому музею Андрій Вікторович Литвиненко, за що йому щира подяка. Адже ми можемо поринути в ту кінську артільну епоху і насолодитися цими граціозними створіннями». Детально про розвиток конярства і не тільки ви можете дізнатися, придбавши книгу Наталії Твердохліб-Білоусової  " Моя країна Шарівка ".

Інші поміщики теж нерідко здобували нагороди і відзнаки на губернських  сільськогосподарських виставках. По парі, а то й по дві-три, було цих розумних тварин в господарствах заможних селян. Здавна існувала приказка: «Без коня ти просто селянин, а з конем – хазяїн». Ось про таких хазяїв у Леськівці написала у своїх спогадах уродженка Богодухівщини Ніна Крамаренко:

«Баба Марфа любила їздити верхи на коні. У їхньому господарстві був великий віз, яким возили дрова з лісу, сіно з поля, також були сани і фаетон. На Великдень чи Різдво ми їхали в гостину до бабусі Марфи і діда Петра Церковних, що жили в селі Леськівка. Найкраще так це зимою. Пара вороних коней запряжені у низькі червоні святкові сани з великими закрученими спереду полозками, коні легенько біжать, а сани запливають то в один, то в другий бік, дзвіночки на упряжі дзвонять, сніг на вії чіпляється, а часами можна навмисно зсунутися на пухкий сніг – сміх і радість…»

Пригадала наша землячка і сумну історію, що трапилася у голодну зиму 1932-33 років:

«Худобу годувати не було чим. Голодні корови давали мало молока. Коней годували половою з остюками, від цього під шиєю утворювалися рани, коні виснажувались, шерсть випадала.

Одного ранку дід Леонтій почув під ворітьми легеньке іржання, дід відчинив ворота і побачив свого коня, він був худий, на ньому шерсть облізла. Дід плакав. Кінь пам’ятав свого доброго господаря і втік із колгоспу. Колись  господар перше годував худобу, аж тоді сам ішов їсти».

Багато зворушливих історій, пов’язаних з кіньми, зберегли у пам’яті мешканці нашого краю. Ось одна з них про конюха з колишнього колгоспу в селі Крисине Степана Коваля, у якого були золоті руки і велике серце, бо так любити коней може далеко не кожен. А починалося все в далекі часи під час служби у царській армії їздовим при гарматі. Про свого дідуся написала його онучка:

«У нашій родині передається від покоління до покоління така бувальщина. На початку минулого століття, на сьомому році військової служби в Забайкаллі, одна кобила із шести  коней, які тягали гармату і які були підопічними дідуся, привела лошатко. Приплід їздових коней їздові мали негайно ліквідувати. Однак Степан Коваль, як людина сільська, пожалів тварину. А щоб командири, бува, не заскочили зненацька, навчив свого малого улюбленця хо­ватися під лафетом гармати, де зробив для лошати поличку. На втіху артилеристам ло­шатко росло міцним і слух­няним. Та одного разу, коли високе начальство із Петер­бургу перевіряло військовий підрозділ дідуся на марші, лошатко раптом вискочило зі своєї схованки і почало вибрикувати перед враженими перевіряльниками. Дідусь не розгубився,  свистом подав малому бешкетникові знак, і той миттєво зник під лафетом. Дарма його шукали кілька годин, лошатко так і не з’явилося.

Тоді генерал наказав винуватцю пригоди вийти з шеренги. Дідусь вийшов і доповів, як годиться, а потім пояснив генералу, що рука не піднялася вбити лошатко. Командир батареї поквапився доповісти генералові, що винуватець буде суворо покараний. Однак генерал несподівано зупинив командира і виголосив Соломонове рішення: «Взять  жеребенка Лыску на довольствие, солдата через два года отправить с лошадью Лыской  домой”.

І, справді, після демобілізації Степана Коваля відправили до Богодухівського повіту Харківської губернії з кобилою Лискою потягом. Ще й на кожній зупинці потяга підвозили сіно, фураж, цукор-рафінад. Вийшов служивий  на станції Максимівка разом з кобилою  Лискою – щедрим  подарунком столичного генерала. А за плечами мав окрему торбину зібраного під час подорожі рафінаду.

Пізніше Лиска дала хороший приплід породистих коней для колгоспу. Серед них був у Степана Коваля ще один улюбленець відомий на весь район – племінний жеребець Зіновіт».

Відомо, що Степан Коваль працював у колгоспі аж до заслуженого відпочинку, добре справлявся зі своїми обов’язками, отримував нагороди за породистих коней на різних виставках.

Про конярство початку колгоспної доби писала районна газета «За соціалістичну перебудову». Скажімо, 23 жовтня 1935 року конюх радгоспу «Червона Нива» Дмитро Рідкокаша поділився секретами своєї роботи: «Багато конюхів і окремі навіть керівники скаржаться на поганих коней. Це невірно. Адже я на своєму власному досвіді пересвідчився, що поганих коней немає, а є погані доглядальники». Далі автор ділиться, як ровивається конярство в радгоспі, про участь коней у районних та обласних виставках. І на останок додає: «Все залежить від нас, від людей. Коней треба любити і дбайливо вирощувати».

Інший конюх Іван Михайличенко з радгоспу Первухінський поділився світлиною одного з кращих рисаків радгоспу – Ізгоя. Взагалі слід відзначити, що в ту артільну епоху з найбільшим задоволенням мешканці Богодухівщини відвідували виставки породистих коней, милувалися ними, робили світлини на згадку. Кілька з пам’ятних фото можемо побачити сьогодні, в рік коня.

 У людей старшого віку виникає певна ностальгія за цим видовищем, бо подібні виставки були справжнім святом не лише для сільських жителів, а й для містян. Дуже шкода, що кінська доба на Богодухівщині відійшла  вже в  минуле. У поета Миколи Лиходіда є такі щемливі поетичні рядки:

Давно це було, ще у кінську артільну епоху,

При гасовій лампі, що тихо чаділа в кутку,

Те чорне лошатко ставало на ноги потроху,

Щоб завтра догнати запряжену матір прудку.

Наталія Могилевська