Війна змусила тисячі людей залишити свої домівки. Для багатьох земляків- мешканців Великої Писарівки -Богодухівщина стала місцем порятунку, місцем, де доводиться вчитися жити заново. І ці історії –саме про них…
- Важко приживатися на новому місці, але іншого виходу немає, - говорить Іван Лукич, прикрашаючи новорічну ялинку для онуків. - Час такий, що цінуєш кожну хвилину життя. Настрою, звісно, немає, але для малечі мусить бути свято…
Подібні настрої - не поодинокі. Опитування (хоч і не репрезентативне), проведене редакцією у Фейсбук, показало: 36% внутрішньо переміщених осіб нині почуваються тривожними, ще 31% зізнаються у відчутті втоми. Лише кожен п’ятий говорить про відносний спокій.
Попри втому й невизначеність, багато переселенців уже пов’язують своє майбутнє з Богодухівською громадою. 64% опитаних зазначили, що планують залишатися тут надалі. Саме таке рішення ухвалив і Іван Лукич - разом із коханою вони вже придбали будиночок у Богодухові.
Історія Івана Тимошенка –один із десятків тисяч прикладів того, як війна перекреслює роки праці, турботи про дім, господарство, статки. Родину він вивіз із Великої Писарівки ще у 2023 році, а сам виїхав після масованих обстрілів у березні 24-го, коли росіяни перетворили селище на руїни.
Він мав усе- будинок, бізнес, господарство. Його двір – 300 квадртаних метри- був викладений плиткою і заасфальтований. Впорядковані будинок, обійстя Тимошенка по вулиці Кантемирівській (зараз –Мирна) -знала вся Велика Писарівка як зразок справжього господаря і господарювання.
Останній час Іван Лукич працював у місцевому газовому господарстві, яке, як і вся інфраструктура колись квітучого і щасливого селища,- зруйнована.
Наразі чоловік трудиться у газовому господартві в Охтирці, робота «доба-три» підходить, бо з Богодухова у сусідню область щодня не наїздишся.
Каже, що дуже сумує за рідною землею, але змушений приймати реальність…
Ці слова перегукуються з відповідями інших ВПО у «Маяківському» опитуванні: 14% опитаних зізнаються, що чекають можливості повернутися додому, ще стільки ж - поки не мають остаточного рішення. Для багатьох усе залежить від безпеки: саме так відповіли 7% респондентів.
- Щоденні новини з Великої Писарівки гнітять більше і більше: чи не кожного дня гинуть місцеві жителі, які ще тут лишилися, - від дронів, шахедів, вибухів, - з сумом констатує співрозмовник.- Уже навіть на в’їзді до селища є дрони-«ждуни», які висліжують авто і одразу летять на нього зі смертоносною вибухівкою.
- Нічого, прорвемося, - вже з оптимізмом говорить Іван Лукич.
Іван Лукич (у центрі на основному фото) з редактором Великописарівської «Ворскли» Олексієм Пасюгою та Наталією Пасюгою в редакції газети «Маяк» на «Чаюванні з друзями». Чоловік передплатив місцевий часопис, щоб підтримати видання і бути у курсі всіх подій з малою Батьківщини.
- Залишилося лише мріяти, щоб якнайшвидше настав мир, - каже Іван Лукич, прощаючись з нами.
І ця мрія - спільна. Опитування показує: для 55% переселенців головне очікування сьогодні - завершення війни та можливість повернення додому.
А це фото - з минулого життя, з Великої Писарівки...
Життя дорожче за дім…
Про повернення додому мріє й пані Наталія, яка розповіла свою історію.
Наталія Обідець разом із 89-річною мамою Клавдією Семенівною виїхала з Великої Писарівки 13 березня - після ночі, що стала фатальною для селища.
- Життя дорожче за все, - говорить вона.
Залишивши два будинки і все нажите, жінки приїхали до сестри Наталії – Ірини- до Богодухова. Роботу в рідному терцентрі Наталія втратила, нині працює прибиральницею і щиро вдячна за цю можливість.
Її слова відображають ще одну важливу тенденцію: 31% опитаних ВПО говорять, що нині найбільше потребують поліпшення особистих умов - житла, стабільної роботи, турботи про здоров’я.
- Повернутися до свого рідного дому, певно, не вийде, - говорить землячка.- Все селище зруйноване. Але якщо буде можливість –хотілося б до свого будинку, до свого куточка…Та все ж дивлюся на все реально і думаю, що доживатиму віку у сестри, яка на 5 років старша, але ми з дитинства з нею дуже близькі. Завжди розуміємо одна одну, допомагаємо і підтримуємо.
Пані Наталія розповіла, що власної родини у неї немає, тож тільки сестра і мама –її єдина рідня.
-Серце кров’ю обливається, коли бачу з інтернету, як ворог знищує рідне село, - говорить Наталія.- Як вбиває цивільне населення. Нещодавно дрон вбив чоловіка моєї колишньої головної бухгалтерки. Це просто жах. Найбільша мрія - щоб війна закінчилася…
ВЕСЬ ТЕКСТ- У ГАЗЕТІ "МАЯК" ВІД 26 ГРУДНЯ
