Ймовірно, європейці вперше познайомилися з жувальною гумкою в 1518р., коли іспанці вторглися в імперію ацтеків. Можливо, вона була відкрита ще декілька століть тому, коли індіанці з південномексиканського племені майя виявили, що “чікл”, або натуральний каучук, що являв собою густу молочну рідину, яка сочилася з надрізів кори дикої сапотіли, поступово тверднучи, перетворювалася на напрочуд смачну гумку.
Втім, ще стародавні греки жували мастику, отриману з кори смолянистого дерева, а древні племена на території Німеччини використовували для цієї мети шерсть, просочену медом.
У 1788 р. ботанік Вільям Бартрам описав традицію в індіанців племені черокі жувати коріння рослин для очищення зубів і усунення неприємного запаху з рота.
Минав час, права на жувальну гумку зберігалися за мешканцями мексиканських лісів, доки в 1869 р. колишній президент Мексики Антоніо де Санта-Анна приїхав у Нью-Джерсі з тонною чікла з надією на продаж. Він переконав бізнесмена Томаса Адамса з Нью-Йорка купити його, вулканізувати, і використати як замінник гуми. Експеримент не вдався. Проте, Адамс помітив, що Санта-Анна любить жувати чікл, і тоді він вирішив зварити маленьку партію чікла в себе на кухні, щоб отримати жувальну гумку.
Він виставив пробну партію свого товару на продаж у декількох місцевих магазинах, щоб подивитися чи будуть люди купувати його. Людям сподобалася гумка, і незабаром бізнес став дуже прибутковим.
У 1871 р. Адамс запатентував механізм з виробництва гумки, і зміг робити її у великих кількостях. Він додавав екстракт локриці для поліпшення смаку, і замість бруска, жуйку тепер стали робити у формі довгої палички. Це була перша приправлена гумка в США, і називалася вона “Чорним Джеком”.
У XX ст. виробництво жувальної гумки розвивалося швидкими темпами, і один з найбільш поширених її видів досі носить ім’я свого творця – американця Вільяма Вріглі.
Розвиток хімії, поява нових технологій, нові знання про гігієну порожнини рота спонукали виробників жувальних гумок шукати все нові і нові форми, інгредієнти, пропорції і форми. Так у 1942 р. було вперше виявлено очищувальну дію жувальної гумки.
Наступними важливими етапами в розвитку жувальної гумки стали:
поява жувальних подушечок з покриттям, що прийшли на зміну звичайним пластинкам;
припинення використання цукру і заміна його цукорозамінниками типу ксиліт, сорбіт. Антикаріозний ефект ксиліту вперше був доведений дослідженнями Університету Турку у Фінляндії. З 1975 р. ксиліт, що отримується з березового соку і деревини, ягід і горіхової шкаралупи, стали вводити до складу жувальних гумок. Першу жувальну гумку на основі ксиліту – “Ксиліфреш” – випустила фінська фірма “Ліф”;
введення до складу жувальних гумок – фтору;
введення до складу жувальних гумок активних компонентів – карбаміду, натрію бікарбонату та інших речовин.
Ці чинники розширили можливості жувальних гумок, перетворивши їх на один із засобів профілактики карієсу зубів.