...Жовтень 1802 року. Тихе життя провінційного Богодухова збурила новина: іменитий поміщик Максим Павлов видає заміж свою найменшу доньку Софію за майора Івана Попова. Весілля – подія всього життя для будь-якої родини, а надто для такої, як Павлових – великої і заможної. Тож про майбутнє весілля не говорив хіба що лінивий. На базарі цікаві містянки обговорювали все до найменших дрібниць: яким буде вбрання нареченої, скільки багатих гостей прибуде на вінчання і чим здивує Максим Іванович усіх охочих побачити розкішні урочистості. На попередніх весіллях, коли одружувалися сини лозівського поміщика, щедро пригощали простий люд, а молодих, обсипаючи житом і дрібними монетами, теж не скупилися кидати в натовп повні жмені грошей і збіжжя. Мабуть всім присутнім діставалося тоді по монетці від щедрого пана. Тож майбутня подія обростала чутками і легендами.

А осінь того року видалася напрочуд гарною, тихою, щедрою і спокійною. Після двох років неймовірної посухи, голодних зим і мору худоби та домашньої птиці життя нарешті входило у свої береги. Щедра земля богодухівська неначе поспішала зневіреним до відчаю людям показати свою красу і родючість. У великому саду Павлових ще подекуди червонястими боками виблискували на осінньому сонці стиглі яблука, які ніяк не хотіли відриватися від яблуневих гілок і вабили людське око своєю стиглістю і запізнілою красою.

Вінчалися молодята у селі Лозовій (як писали тоді у статистичних даних та метричних книгах, «село Лозова Максима Івановича Павлова»), у Різдво-Богородицькій церкві, збудованій все тим же Максимом Івановичем Павловим. Дійство було розкішним і урочистим. Поміщик не зрадив традиції: було чимало заможних гостей з Богодухівського повіту, а ще більше гостей приїхало з родинами дорослих дітей Павлових з Харківського, Валківського, Зміївського, Павлоградського повітів, з-під Полтави, з Катеринославської і Курської губерній. Були й щедрі частування, і жмені дрібних грошей, якими обсипали молодих разом з житом-пшеницею на щастя, на долю і на безбідне життя.

Павлови – це особливий дворянський рід на Богодухівщині, який глибоко вріс міцним і розгалуженим корінням у богодухівську землю. Павлови жили тут від початку заселення Дикого поля, від утворення Охтирського слобідського козацького полку і до буремних подій початку ХХ сторіччя. Родоначальником слобожанського роду Павлових був Гаврило Йосипович Павлов. Один із його синів – Павло Гаврилович – 1683 року за вірну службу був нагороджений землями і маєтностями. Село Павлівка було першим родовим маєтком Павлових на Богодухівщині. Павло Гаврилович був прадідом лозівського поміщика Максима Івановича Павлова. Останній дуже пишався своїм героїчним пращуром. У дерев’яному будинку в Лозовій висів портрет Павла Гавриловича (подейкували, що то була копія портрета полкового обозного, який стояв у Богодухівському Успінському соборі).

Рід Павлових був утверджений у дворянстві Харківщини 23 червня 1801 року. У записах дворянської родовідної книги були вказані маєтності, землі і герб слобожанського роду Павлових. На Харківщині проживали дві гілки родового дерева Павлових, які пішли від Гаврила Йосиповича. Обозний Охтирського козацького полку Павло Гаврилович був його сином. Представник наступного покоління Павлових – Іван Павлович – був богодухівським сотником і примножив статки свого батька. Онук Павла Гавриловича – Максим Іванович – був першим на Богодухівщині предводителем повітового дворянства аж 18 років поспіль (з 1780 по 1798 рік). Термін цей був найдовшим з усіх наступних каденцій предводителів повітового дворянства. 1798 року інший син сотника Івана Павлова – титулярний радник Михайло Іванович – був обраний предводителем Харківського губернського дворянства. Богодухівське ж повітове дворянство у різні часи очолювали ще двоє представників роду Павлових: Федір Максимович (з 1819 по 1822 рік) та Карпо Олександрович, колезький асесор, власник села Малижине Богодухівського повіту (з 1828 по 1831 рік та з 1837 по 1840 рік). 

Починав свій життєвий шлях з військової служби і онук Павла Гавриловича – Максим Іванович Павлов. Після завершення військової служби обрав своїм місцем проживання село Лозову Богодухівського повіту.

…А в селі Лозовій Максима Івановича Павлова на початку ХІХ сторіччя кипіло життя, насичене подіями великого і малого значення, про що свідчать метричні книги місцевої Різдво-Богородицької церкви. Тут була своя атмосфера у взаємовідносинах поміщика і підданих. Максим Павлов міг запросто бути свідком на весіллі чи хрещеним батьком новонародженої дитини у своїх кріпаків. Так, згідно церковного запису за липень 1803 року, Максим Іванович і дружина його сина Африкана – Єфросинія Іллівна – були хрещеними батьками маленького Пантелеймона з кріпацької родини. У грудні того ж року дитину підданого Семена Усенка внесли до церкви хрещені батьки: Максим Павлов і його донька Софія Попова.

 Іноді поміщицьке село виглядало як одна велика родина. Особливо у свята, коли до будинку Максима Івановича приходила молодь з піснями і хороводами. На Великдень дворові люди пекли паски і пампушки на все село, на Різдво у ходінні колядників та щедрувальників по селах і хуторах брали участь і діти, і дорослі родини Павлових, на маївки варили кашу на всіх. Поміщик і його родина були не лише глядачами, а й допомагали молоді ставити п’єси і влаштовувати інші театральні дійства. Ту ідилію провінційного спокою порушували хіба що втечі кріпаків, що було поширеним явищем у Слобідській Україні. Не оминули вони і село Лозову.

«У житті – як на довгій ниві» - здавна говорили в Лозовій. А нива та у родоводу Павлових була довгою-предовгою, тривалістю у сотні літ. Всього було у цій заможній родині: народжувалися і помирали у ранньому віці діти, був татарський полон і смерть на чужині, були життєві драми, які тяжким каменем лягали на серця членів цієї великої родини. Було у родині й велике кохання, про яке переказували від покоління до покоління. «Тільки смерть розлучить нас!» - таку обітницю давала колись 19-річна дружина Максима Павлова – Параскева – своєму 40-річному чоловікові. Жили вони в любові і злагоді. Діти народжувалися через кожні 2-3 роки. В живих лишилося семеро: Африкан, Федір, Еразм, Платон, Аполлон, Олександра, Софія. Подружжя було освіченим, мало власну бібліотеку. Обоє любили європейську літературу, грецьку міфологію, хорошу музику. Параскева знала французьку, грала на фортепіано, вдягалася зі смаком. Максим Павлов був у захваті від своєї молодої дружини, намагався у всьому їй догодити, а особливо тоді, коли стало зрозуміло про її невиліковну на ту пору хворобу.

Незважаючи на кашель і слабкість, вона трималася мужньо, намагалася вести себе так, ніби нічого не сталося. Максим Іванович запрошував найкращих лікарів, возив дружину на курорти, однак хвороба не відпускала. У її кімнатах великого дерев’яного будинку Павлових було світло і сонячно, завжди стояли квіти, які вона так любила. В останній рік життя Параскева багато лежала в ліжку. І тоді Максим Іванович сідав біля дружини, тримав її за руку, і вони пригадували найкращі хвилини їхнього життя. Дружина тішилася з того, що діти вже дорослі, у кожного своя родина, раділа, що кілька років тому віддала заміж найменшу доньку Софію.

У Максима Івановича були свої думки: їхній первісток Африкан був схожий на дружину, такі ж як у неї м’які риси обличчя, любив поезію і музику, мав романтичну вдачу. Окрім власності поблизу Богодухова (село Максимівка), мав маєток у Зміївському повіті, вдало одружився і міцно стояв на ногах. Менший Федір характером пішов у батька: був хазяйновитим, трохи прагматичним, але мудрим і справедливим. Ось кому він довірить Лозову після того, як вони з дружиною продовжать свій, уже неземний, шлях…

Короткий і лаконічний запис у метричній книзі Різдво-Богородицької церкви свідчить про те, що в травні 1806 року «села Лозовой помещика титулярного советника Максима Ивановича Павлова умерла жена Параскева Поликарповна от чахотки, 48 лет».  За цими скупими словами була прихована трагедія всієї родини. Горе підкосило Максима Павлова, і року не прожив він без своєї любої дружини. Лютневої ночі 1807 року на 70 році помер і сивий патріарх великої родини – Максим Іванович Павлов. Плакало все село, коли труна з тілом поміщика повільно рухалася на Богодухів, де поруч з могилою дружини на міському цвинтарі виріс ще один бугорок свіжої промерзлої землі. Несподівано зірвався сніг, і вже земля зі свіжої могили більше не вражала своєю чорнотою. Неначе і природа була на їхньому боці, стираючи грані часу. Разом жили, разом пішли з життя, залишивши по собі і добрий слід у пам’яті людей, і велику родину, яка продовжить їхню справу і їхній рід. Ще довго до могили лозівського поміщика залишалася протоптаною стежина у снігових заметах.

Як того і хотів Максим Павлов, Лозова з усіма землями і поміщицьким двором дісталася Федору Максимовичу. Все йшло так, як було заведено за попереднього господаря. Судячи з «Економічних приміток на Богодухівський повіт», датованих 1804 роком, Федору Павлову дісталося: 625 десятин ріллі біля села, 327 десятин сінокосу, на річці Лозовій – гребля з млином, два вітряки, а ще два млини на річці Мерло (в м. Богодухові і на Москаленках), три хутори. На одному з них – хуторі Чесному – діяв винокурний завод, який виробляв 4000 відер горілки, два шинки. А всього у родини Павлових на Богодухівщині було близько 2100 десятин земельних угідь. У Лозовій Максим Павлов своїм коштом побудував кам’яну церкву, до якої сходилися віряни з навколишніх сіл і хуторів. Саме Різдво-Богородицька церква стала на найближчі півтори сотні літ пам’ятником її будівничому.

Нічого не захотів міняти Федір Максимович у запровадженому порядку, який роками і десятиліттями існував у лозівському маєтку. Він свято беріг усе, що перейшло йому від батька, намагався бути схожим на нього. Як і раніше, сюди на свята і просто так приїздили його брати і сестри з родинами  і дітьми. Інколи подвір’я серед розкішних квітників було схоже на величезний мурашник, і тоді у суворого і далеко не сентиментального господаря зволожувалися очі від відчуття, що цього вже не побачать його батьки.

Однак невмолима карма нещасть і негараздів не полишала дерев’яний будинок. Невідомо з якого часу тут поселилася Печаль. Через рік після смерті батька поховав Федір Максимович у сиру землю свого улюбленця – дворічного сина Олександра. Почалося все зі скарг малюка на біль в яснах. Ні народні засоби, ні лікарі не могли допомогти. Далі – висока температура, і малий Сашко згаснув як свічечка на горе і розпач батькам.

Сірі хмари заснували небо над Лозовою. І сіра буденність дедалі міцніше входила в життя і побут мешканців дерев’яного будинку.  Злі язики потай говорили, що дім Павлових був проклятим. Схильні до містики селяни намагалися довести, що поміщикам щось «пороблено», а на їхній оселі постійно лежить тінь смерті. І як у це не повірити, коли читаєш метричні книги Лозівської церкви. Тут померло у ранньому віці багато нащадків Павлових, тут передчасно помирали жінки цього роду. Все тут повторювалося, а деякі сімейні драми були схожі, як дві краплі води. У Федора Максимовича дружина Пелагея була на 20 років молодшою від нього, як і його матінка від його батька Максима Івановича. Обидві -- і мати, і невістка -- померли від сухот: дружина Максима Івановича на 48 році життя, дружина Федора Максимовича – у 28 років.

Лозова перейшла у володіння дочки Федора Павлова – Катерини Федорівни Селастенникової. Син Федора Максимовича – Михайло Федорович – мав свій хутір (Мар’їн Богодухівського повіту). Однак перебування нової поміщиці у стінах батьківського дому тривало недовго. Через п’ять років «проклятий дім» і невиліковна на ту пору хвороба легень поглинули ще одне життя із роду Павлових. У липні 1850 року на 37 році життя померла від сухот поміщиця Катерина Федорівна Селастенникова (в дівоцтві Павлова). Маєток дістався чоловікові і дітям, котрі нічим цікавим для мешканців села не запам’яталися. Ціла епоха Павлових у Лозовій добігла кінця.

Наталія Могилевська