Олена Павлова разом із чоловіком і двома дітьми приїхала у Полкову Микитівку 8 березня 2022 року - на самому початку повномасштабного вторгнення. Тоді родина виїжджала з Основ’янського району Харкова під обстрілами.
- Це був страшний стрес, -згадує жінка.- Синові Дмитрику було кілька років, а Насті - лише два…
Спершу жили на одній орендованій квартирі, зараз –на іншій, яку планують згодом викупити. Старенький будинок без зручностей – сьогодні вже більш-менш облаштований і затишний. Звісно, ще багато роботи і ремонтів…
- Але головне - свій, власний, - каже Олена.
Для неї особливо це було важливо, оскільки жінка розповіла, що вона сирота, і завжди мріяла про власний будинок, у якому буде господинею.
За кілька років дім змінився: тепер тут є вода, санвузол, кухня, нові енергозберігаючі вікна...
- Ми дуже вдячні місцевим жителям, - говорить співрозмовниця. - Ніколи не забуду доброту Леоніда Миколайовича Ситника, Олександра і Марини Колмикових, Марії Шевченко та багатьох інших . Для нас це було важливо, нас підтримували чим могли, зокрема, одягом, взуттям…На початку це було життєво важливо…І зараз багато сільчан допомагають, передусім староста Марія Тризна та наш незмінний сільський активіст Леонід Ситник.
Чоловік Олени нині захищає Україну. Узимку жінці непросто: дрова, діти, господарство.
- Все буде добре! - говорить Олена з оптимізмом, підкладаючи дрова у грубу. За зиму, каже, це вже третя машина дров, але головне - щоб у хаті було тепло і затишно, щоб діти почувалися комфортно.
Водночас жінка не ідеалізує ситуацію і чесно зізнається: не всі місцеві жителі однаково сприймають переселенців. І мова навіть не про матеріальну допомогу.
- Буває, що людям важко змиритися з тим, що переселенці живуть непогано, роблять ремонти, облаштовуються, - ділиться вона. - Але таких людей у селі небагато, і на них не варто зважати.
Син Дмитрик навчається у 3 класі, має власну кімнату, комп’ютер та інтернет.
- Навчальним процесом ми задоволені, хоча за сином треба постійно наглядати - він у нас гіперактивний, - посміхається мама.
На запитання, чи планують після Перемоги повертатися у місто, Олена відповідає без вагань:
- Ні. Ми тут робимо ремонт і облаштовуємося для життя. Хочемо жити і творити тут, у мирний час.
Олена за фахом кулінар-технолог, і мріє, що після війни у селі, можливо, з’явиться кафе чи ресторан, де вона працюватиме шеф-кухарем. А, може, разом із чоловіком відкриють власну справу. Але поки що головне - вистояти і дочекатися Перемоги.
- Яка твоя найбільша мрія? - питаю у шестирічної Насті.- Щоб тато швидше повернувся і був тут, а не в телефоні, - просто і щиро відповідає дівчинка, тримаючи в руках гаджет, з якого щодня шле татові картинки, а він їй – у відповідь…
Так, ми всі чекаємо на Перемогу. І віримо, що тисячі українських родин знову возз’єднаються і будуть піднімати Україну.
Відеоанонс –дивіться за посиланням (QR-код).
Коли підтримки бракує
Інша історія - про жінку Катерину, з якою ми випадково познайомилися нещодавно на автостанції в Харкові. Вона їхала у село Богодухівського району, і поки чекали на автобус, розповіла про свою долю. Катерина - із Золочівщини. На Богодухівщину приїхала навесні 2023 року, сама, з чотирма дітьми. Дізнавшись, що я з редакції, і мені ця розмова дуже цікава, жінка попросила не називати її прізвище. І говорила відверто - без прикрас.
- Спочатку ми жили в одному селі, ближче до Золочівщини, але нас там не прийняли, тож довелося переїжджати в інше, подалі від прикордоння, - ділиться вона. - Особливої допомоги не було і немає, були лише продуктові набори. Зараз винаймаємо хату. Добре, що є газ, але платити доводиться багато, коштів постійно не вистачає.
