Сергій Параджанов – знаменитий на увесь світ режисер-авангардист. Свій неповторний талант і багату уяву він успадкував від матері, яка була дуже артистичною та ексцентричною, яскравою жінкою свого часу. Народився Сергій 9 січня 1924 року, він був третьою дитиною в сім’ї, але першим хлопчиком. Батько – Йосиф – був заможним антикваром у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія), тож сподівався, що саме син успадкує та продовжить родинну справу. У хлопця ж були інші плани. Тато йому так і не пробачив зраду сімейному бізнесу. Щоправда, вміння відрізнити коштовну річ від підробки не раз ставала у пригоді режисерові, коли той сидів без роботи й заробляв на життя скуповуванням антикваріату.
У 1942-му Параджанов вступив до Тбіліської консерваторії, потім навчався на будівельному факультеті в інституті інженерів.
У 1946-му Сергій вступив до ВДІКу. Його наставниками були Ігор Савченко, а потім Олександр Довженко. У 1951-му отримав диплом режисера, а за чотири роки зняв на кіностудії Довженка свій перший повнометражний фільм “Андрієш”, в основу якого лягла дипломна короткометражка.
Ще будучи студентом, Параджанов познайомився з дівчиною на ім’я Ніг’яр (за походженням була татаркою) та невдовзі одружився з нею. Але кохання завершилося трагедією. Рідня дівчини, довідавшись про шлюб з іншовірцем, примчала в Москву й вимагала у Сергія чималого викупу за Ніг’яр, як велить звичай. Але грошей він не мав. Далі брати намагалися забрати сестру із собою, але дівчина не хотіла розлучатися з чоловіком. Тоді брати просто штовхнули бідолаху прямо під електричку, яка мчала на швидкості. Так завершився перший шлюб молодого режисера.
Другою дружиною Параджанова стала Світлана Щербатюк. Українка була напрочуд красивою, у пари народився син Сурен. Але ексцентричні витівки чоловіка було витримати неможливо, тому Світлана, забравши дитину, покинула Сергія.
У 1950-1960 роках Параджанов працював в Україні. Перші чотири роботи режисера “Андрієш”, “Перший парубок”, “Українська рапсодія” та “Квітка на камені” були оцінені критиками “на трієчку”. Десять років пропрацював Сергій на ниві кінематографу, не отримавши жодного визнання чи нагороди. Ніхто вже й не сподівався, що він стане видатним митцем. Але у 1966-му Параджанов зняв картину “Тіні забутих предків”. Фільм став справжнім вибухом у кіномистецтві, однією з найяскравіших подій радянського кінематографу 60-х років, його порівнювали з такими шедеврами, як “Летять журавлі” Михайла Калатозова, “Балада про солдата” Григорія Чухрая, “Іванове дитинство” Андрія Тарковського. Кінофільм “Тіні забутих предків” отримав 28 нагород на міжнародних фестивалях і конкурсах у 21 країні світу, що було неймовірним успіхом і визнанням.
Натхненний тріумфом, Параджанов почав роботу над своєю наступною картиною – “Київські фрески”. На жаль, керівники Держкіно до того моменту вже були налаштовані до Параджанова різко негативно (режисер був дисидентом, активно боровся за свободу слова в СРСР), звинуватили його в сюрреалізмі, і фільм випустити не дали. Параджанову довелося переїхати до Єревану, де в 1968 році він зняв свій головний шедевр, картину, яка за кордоном вважається одним із найзначніших творів світового кіна – “Колір граната”.
Це цикл новел, що розкривають внутрішній світ вірменського поета Саят-Нова й розповідають про його дорослішання, кохання, прихід до монастиря та смерть. У цьому авангардистському творі немає ні діалогів, ні операторської роботи. Акторка Софіко Чіаурелі грає відразу п’ять ролей – міма, поета в юності, коханої поета, монашки й ангела Воскресіння.
Але в прокат картину випустили лише за п’ять років. І в тому ж 1973-му Параджанова заґратували за нібито гомосексуальні стосунки (за це в СРСР давали чималі терміни ув’язнення). Приводом для арешту стало епатажне інтерв’ю режисера данській газеті, в якому він заявив, що його прихильності нібито домагалися два десятка членів ЦК КПРС. Само собою, це був жарт, але в Кремлі почуття гумору режисера не оцінили, і Сергій Параджанов був засуджений на п’ять років колонії суворого режиму. Водночас, його виключили зі Спілки кінематографістів, відібрали написані ним 17 сценаріїв.
У тюрмі Параджанов перебував у дуже тяжких умовах, його неодноразово били й катували, не давали змоги писати й малювати. Але творча натура все одно знайшла вихід – Сергій збирав кришки від пляшок молока, зроблені з фольги, заливав їх смолою і робив гравірування. Ці твори прозвали “талерами Параджанова” – портрети Богдана Хмельницького, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна, Петра І.
Звільнили його в 1977 році стараннями Лілі Брик, коханої Маяковського, яка звернулася за допомогою до відомого письменника Луї Арагона, попросивши його замовити за Параджанова слово перед генсеком Брежнєвим.
“Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти в Україні. Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика друга моя Батьківщина”, – так говорив Параджанов.
Але помер видатний режисер у Єревані 20 липня 1990 року. Того ж року отримав звання народного артиста УРСР (посмертно), а у 1991 році – Державну премію України імені Тараса Шевченка.
“Час великодушний і справедливий – він очищає пам’ять, знімає наклепи й образи із засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних”, – Сергій Параджанов.