Історія цього молодого чоловіка, який навіки лишився 34-річним, просто вражає…Це ж треба бути таким Патріотом з великої літери, щоб під час повномасштабного вторгнення лишити закордоння, де був давно на заробітках, і повернутися в рідну Україну. На її захист. На захист нас з вами… На цій війні у нього був позивний «Іспанець», бо Микола і справді був красивим, високим, дужим і м’язистим, з акуратно підстриженою борідкою, карими очима та приємним поглядом.

- Коли Коля мені зателефонував ввечері 24 лютого, я одразу зрозуміла: він поїде додому, в Україну, він воюватиме за рідну землю, -згадує зі сльозами в очах його сестра Олена, яка давно з дітьми, чоловіком і мамою живуть в Іспанії. - На той час брат працював у Польщі. Ми довго говорили по відеозв’язку, мама була біля мене і благала: «Колічка, ти ж нам обіцяв більше не йти на війну…» Він кивав ствердно головою, мовляв, так, звичайно, не піду, будьте спокійні... Але ж я його добре знаю! Він не з тих, хто буде ховатися за чужою спиною. Коли у нього свого часу була можливість не йти служити до армії – Коля сам пішов до військкомату, пройшов комісію і сумлінно відслужив строкову службу в Севастополі. Причому був настільки самостійним і зі стержнем у характері, що не хотів, аби його жаліли, відвідували… А в 2015 році, нікому не сказавши ані слова, він зателефонував мені і повідомив: «Я йду добровольцем в АТО. Пройшов комісію за 30 хвилин, і завтра мені з речами до військкомату…» Ми знали його добре, тож відмовляти чи плакати-вмовляти було даремно. Він як сказав- так і зробить. Два роки відслужив Коля за контрактом. Воював за Красногорівку, був на «нулі». І якби не несправедливість, з якою зіштовхнувся тоді на війні, може б і продовжив служити, але не витримав. Він, як кажуть, до кінчиків нігтів любив справедливість, був надзвичайно порядним і чесним з собою та всіма, хто його оточував. Невипадково, коли після строкової служби випала нагода служити у лавах МВС- він не зміг. Хоча пройшов і курси поліціянтів в Одесі, і навіть 7 місяців відпрацював правоохоронцем, але потім зробив висновок : «Ментом треба народитися…Я не можу тут працювати».Тож повернувся додому, трудився на «Лекорні», поїхав на заробітки за кордон…

- Не передати словами, який мій син –добрий, виважений, чуйний, - не стримуючи сліз і болю, говорить мама Миколи – Лариса Михайлівна. – З дитинства сором’язливий і скромний, він завжди вирізнявся щирістю і характером справжнього чоловіка. Наша родина пишається рідним Героєм. Не можу повірити, що його вже немає з нами…

Сестра і мама , розповідаючи про брата і сина, ніби занурюються у ті спогади, які колись були добрими, а тепер - надзвичайно гіркі та тяжкі…Дитинство, юність, молодість…Микола завжди жив за принципом: «Життя коротке. Треба вміти насолоджуватися кожним моментом». Власне, так і вийшло. Прожив коротке, але яскраве життя. Життя Героя.

…Тоді, 24 лютого 22-го, коли брат зателефонував, Олена вже твердо знала, що Коля, яких би зусиль це йому не вартувало, піде на війну. Але мамі не говорила про це, щоб не хвилювалася. Другого березня він зателефонував сестрі, як завжди, по відеодзвінку. І просто дивився їй в очі і мовчав. Вона все зрозуміла без слів. Спитала: «Ти вже на вокзалі?» Він відповів: «Так. Їду додому, на війну. Мої всі хлопці (АТОвці –прим.ред.) вже там». Сестра не відмовляла, бо знала, що то марно. Він показав їй свій рюкзак, який був у нього ще з тих часів, коли служив в АТО. На ньому був підпис «Амбал» -саме такий позивний мав тоді Микола. Тут же, в Польщі, одразу придбав собі берці. А ще –познайомився з українцем, який також повертався із заробітків, з Голандії, в Україну. Вони ще довго з ним потім підтримували зв’язок, який потім обірвався…
- Я не можу по-іншому, -твердо сказав сестрі, яка з повними очима сліз дивилася на нього через відеокамеру.- Розумієш, Лєно, я їду захищати свою землю, свою сім’ю…
Коли Микола ГРАБАР приїхав до Богодухова, мало хто сприйняв це як вчинок справжнього чоловіка і патріота. На Попівці, де він народився і зростав, багато сусідів прямо питали: «Навіщо ти повернувся з-за кордону? Люди, навпаки, тікають звідси, а ти- сюди…» Але мужній Микола був впевнений: «Хто як не я?» Таку відповідь він дав і своїй першій вчительці, яку зустрів у місті. А вона сказала: «Пишаюся, Колю, такими учнями, як ти».
Пішов до військкомату, пройшов комісію, навчання –і на передову… Старший солдат-мінометник служив у 59-й Окремій мотопіхотній бригаді, а потім- у 47-й штурмовій бригаді.

Про війну - і тоді, в АТО, і цю, повномасштабну, - Микола не любив розповідати рідним. На запитання близьких завжди відповідав коротко: «Воно вам не треба».
Микола ГРАБАР ніколи не говорив, що має нагороди і відзнаки. Рідні не знали, що їхній Коля і медаль бойову має…А побратими, які приїжджали провести Миколу в останню путь, зокрема, сказали:
- Микола- людина слова…З ним не страшно було засинати. Ми твердо знали – вранці прокинемося. Мужній і вольовий, він для молодших хлопців, та й старших також, був зразком для наслідування. В кожному його слові, дії відчувався патріотизм до країни…
Розповіли чоловіки і про те, як у критичній ситуації, коли їх «накривало» поспіль 18 годин, і одного товариша було тяжко поранено, - саме Микола зумів правильно надати першу домедичну допомогу, накласти вправно спеціальний пластир (у воїна було поранення грудної клітки) –і побратим не стік кров’ю, вижив. Він зараз на інвалідному візку. Але- живий! Дізнавшись про смерть побратима, він зателефонував Олені, висловив співчуття і сказав:- Я завдячую «Іспанцю» своїм життям…

…Останній раз Олена бачила брата в листопаді 2022-го. Тоді вона спеціально приїхала з Іспанії, щоб з ним зустрітися під час його короткотермінової відпустки. Тоді якраз хлопців вивели з-під Бахмута і надали 10-денну відпустку.
- Ми не бачилися з Колею до того 3,5 роки, - розповідає молода жінка.- Спілкувалися постійно, з відео і без, все знали один про одного. Брат все збирався приїхати до нас в Іспанію, але так і не вийшло… Змужнілий, засмаглий, навіть ніби вищий став…Ми дивилися один на одного кілька хвилин. Дивилися і мовчали. Нас переповнювали емоції. А потім ми не могли наговоритися і надивитися один на одного…
Стосунки між братом і сестрою, дійсно, ще з дитинства були теплі і дружні. Хоча сестра всього на 1,5 року старша, Олена завжди для брата була такою людиною, до якої він прислухався, з якою радився і яку захищав.

-Навіть на шкільні батьківські збори до брата постійно ходила Олена. І якщо були якісь проблеми – то намагалися вирішити їх спільно з братом. Навіть мамі не завжди розповідали, щоб не травмувати рідну людину. Микола був впертий і мав багато друзів, тож, як і всі хлопці його віку, не завжди поводив себе правильно. І Олена через розмови, інколи сварки - намагалася донести брату, що таке «погано» і що таке «добре». Ці зусилля не лишилися марними. Брат завжди цінував підтримку сестри, ділився своїми секретами, планами, мріями. Передусім, з сестрою, а потім- з іншими…
Була у Миколи давня мрія - придбати спортивний мотоцикл. Він ще з дитинства просто «хворів» цією технікою. Маючи художній хист, у юні роки розмальовував баки мотоциклів- свого і друзів. Потім власне хобі – малювати- реалізовував як майстер тату. Хоча у самого не було жодного тату, і сестрі не дозволяв. А ще у Миколи було велике бажання після закінчення війни відкрити власний барбершоп…
Безмежно він любив і свого хрещеника, старшого сина Олени – Сашка. У 15 років Микола став для нього хрещеним батьком. І вже в такий юний вік хлопець відчував свою відповідальність перед Богом і перед хрещеним сином. Все літо виполював сапкою лісові насадження, щоб заробити кошти на коляску Сашуні. З кожної стипендії, що отримував в училищі, купував смаколики, іграшки хрещенику, любив з ним бавитися.

- Якраз у сороковий день смерті Колі буде день народження Саші… - стримуючи сльози, ділиться Олена.
Як страшний сон, пригадує жінка той день -14 червня, коли їй зателефонували з Богодухова і сказали жахливу новину…
- Не кажіть мені нічого! Я не хочу нічого чути! – кричала вона в істериці у слухавку…
До останнього Олена вірила, що то не Коля загинув, що то помилилися…
Останній раз на зв’язок брат виходив 8 червня, а вже від 10 червня він не відповідав у месенджері і не був «онлайн»…А 11 червня в Україну для нього і побратимів надійшла посилка з тепловізором, на який в Іспанії збирала кошти Олена з волонтерами.

…Майже 3 дні діставалися вони з мамою на Батьківщину. Сподівалися, що то помилка, що Микола або поранений, або в полоні, але- живий! Та ні, доля невблаганна... На впізнанні все стало зрозуміло: не помилилися. «Я б впізнала його з мільйонів!» -говорить сестра. Страшна звістка приголомшила: 10 червня Микола загинув у бою на Запорізькому напрямку…

Як все це пережити рідним? Де взяти сил витримати цей нестерпний біль? Не повернути сина, брата, коханого, дядька, друга, рідної і близької людини…
Ми маємо пам’ятати кожного нашого Героя, хто поклав життя за нашу з вами незалежність.
Таких, як Микола, - небагато. Повернутися з-за кордону воювати за рідну землю - вчинок сміливого патріота своєї країни. На закиди декого, на кшталт: «За кого воювати? За олігархів?», земляк завжди відповідав :

«Я воюю за цілісність своєї держави, за рідних і свою землю».

Навіть коли наречена і рідні просили повернутися додому (він мав на це право) –Микола казав: «Я дуже вас люблю, але у мене є обов’язок- захищати Україну! Я не залишу своїх побратимів». І він до останнього свого подиху виконував свій обов’язок. Перед країною. Перед рідними. Перед кожним із нас. Пам’ятаймо про це щохвилини.
Світла пам’ять Миколі Євгеновичу ГРАБАРЮ.>