Митрофан Трохимович Христенко – відомий український педагог – народився 1890 року в селі Семенів Яр на Богодухівщині в селянській родині. Він був найменшим у родині Трохима Христенка серед п’ятьох синів. Після навчання на вчителя у місті Богодухові був направлений вчителювати в село Сінне, де пережив усі негаразди  шкільництва при царизмі.


Нарешті --  педінститут, який селянський син закінчив 1810 року з відмінними оцінками. Розпочав свою викладацьку діяльність у Полтавському вищому початковому училищі. Новий викладач був всебічно розвиненою людиною: цікавився астрономією, математикою, географією, філософією, співами та музикою. Він був музично обдарованим, як і вся його семеноярська родина. Адже не лише працювати, а й співати в цій родині любили. Семеноярський хор гримів на весь повіт.
На заняттях співами  в Полтаві познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анастасією, яку в родині Христенків відразу полюбили і лагідно називали Нацею. Не встиг насолодитися сімейним життям як забрали на Першу світову війну. Повернувся з фронту додому у грудні 1917 року, продовжив працювати в школі. А вже 1924 року Митрофана Христенка призначили завпедом 18-ої школи міста Харкова. Заняття музикою і співом не полишав. А після того, як його відвідав відомий на ту пору бандурист з Богодухівщини Іван Кучугура-Кучеренко, вони заприятелювали.


Окрім безпосередніх обов’язків учителя Митрофан Христенко працював над методичною літературою та підручниками для школи. Від 1931 року він вже фахівець з української мови в Українському науково-дослідному інституті педагогіки. Того ж року вийшла друком його праця «Правопис у трудшколі», не полишав і викладацьку діяльність, читав лекції з методики мови на різних семінарах та курсах підвищення кваліфікації. Всього за неповних шість років він написав близько десяти підручників та посібників для вчителів. Мріяв написати новий український буквар. Мрія залишилася мрією, а уродженець Семенового Яру постраждав за свою любов до України і до рідної мови. Він був чесний і безкомпромісний Перед арештом якось сумно зізнався дружині: «Нацю, вони хочуть від мене того, чого я не можу зробити!».
Постраждала за сталінської доби і майже вся Митрофанова семеноярська співоча родина. Останньою піснею багатолюдного хору в Семеновому Яру  була пісня «Ще не вмерла Україна», яку навіть ще не встигли винести на суд односельців, а співали на вечірніх репетиціях.
У Митрофана і Анастасії Христенків залишилася донька Інна, яка гідно вшанувала пам'ять репресованого Сталіним батька, написавши поему «Розмова з батьком», в якій розповіла про весь  його життєвий шлях. У самої ж поетеси Інни Христенко доля, сповнена випробувань і доленосних подій. З початком німецько-радянської війни залишилася в Харкові, спочатку приєдналася до роботи «Просвіти», а згодом надрукувала свого першого  ліричного вірша «Привіт, тобі, весно!» в українській газеті «Нова Україна», яка виходила в окупованому Харкові.  Після війни її декілька разів допитували за публікацію в газеті і заборонили викладати в школі, а лише у вечірній.
В окупованому Харкові  в одному дворі з нею жив німець Ріхард Дюрнер – колишній художник, а під час війни працював водієм. Вони познайомилися, а коли Ріхард захворів, Інна доглядала за ним. Незабаром німці відступили, і Ріхард поїхав до Німеччини. Однак українську дівчину не забув, навіть свою доньку назвав Інною-Христиною.
Більше десяти років Інна Христенко вчителювала, а наприкінці 50-х років серйозно взялася за літературну творчість. Писала дитячі вірші і прозу. У листопаді 1994 року Ріхард Дюрнер відшукав  ту, котрій був зобов’язаний своїм одужанням в далекому 1942 році. Незабаром вони одружилися і провели кілька найщасливіших років. Після смерті чоловіка Інна залишила Німеччину і повернулася в Харків. Тут і померла в перший рік нового тисячоліття.
Колись розкішне  і гіллясте дерево Христичевого роду було понівечено у сталінську епоху, але пам'ять про цю прекрасну родину, яку зростила і викохала богодухівська земля, житиме вічно.