Сьогодні День закоханих…Хтось дарує коханим квіти, подарунки, говорить теплі слова…А хтось вже нікому не скаже і не почує теплих слів зізнання…
З Тетяною я познайомилася по телефону, коли готувала матеріал про Героя Валентина Фесенка із Забродів. Щемно, з болем у голосі розповідала вона про свого коханого, якого забрала війна 15 серпня 2024 року при виконанні бойового завдання по захисту Батьківщини на Сумщині…
…Гортаючи стрічку у соцмережі, я часто натрапляла на її дописи про Валентина- «сумую», «пам’ятаю», «люблю», написані так, ніби він просто поїхав у відрядження і от-от повернеться…
Кілька днів тому я знову побачила відео, яке крає серце…Знову про її коханого Валіка…І мені дуже захотілося поспілкуватися з Танею, почути їхню історію кохання. Бо це справді історія про любов, яка виявилася сильнішою за час, відстань і війну. Про почуття, що продовжує жити у спогадах, світлинах, у тихих розмовах самої з собою… І поки ця історія жива в пам’яті, поки вимовляють ім’я -ця історія кохання триває…
Я слухала, і не могла стримати сліз. Чому так? Чому таке кохання, яке виникло між закоханими, має обриватися війною і залишатися лише у спогадах? Чому найсвітліші історії так часто мають найболючіші фінали… Але, мабуть, саме тому вони стають вічними, бо справжня любов не зникає, навіть тоді, коли болить…Послухайте…
- Ми познайомились з Валіком напевно для нинішнього часу банально-на сайті знайомств, -розповідає Таня.- Це було у 2023 році. Як зараз памʼятаю, як він просто мені написав: «Ти з Мерефи? Давай випʼємо кави, можем зараз». А я якраз їхала з роботи, і ми домовились зустрітись біля нашої лікарні, бо мені треба було купити ліки для сина. Він підʼїхав до аптеки, забрав мене, і ми поїхали до центру мого міста пити каву. З першої хвилини спілкування було таке відчуття, що це знайома і близька мені людина. Я завжди себе веду так, якою я є, зі всіма «мінусами» і «плюсами» мого характеру, люблю щирість і не люблю «підлаштовування». І Валік такий же - відкритий і душевний чоловік. Тому наше з ним спілкування почалось дуже легко, і весело. Коли я його спитала: А як же тижнями переписка на сайті перед кавою?» Він каже мені: «А нащо? Мені сподобалась твоя світлина, переписуватись я довго не люблю, краще зустрітись і поспілкуватись вживу…» На тому наше спілкування на сайті і завершилось, ми видалили свої профілі…
… Що мене ще тоді, у першу зустріч, покорило -коли він сказав: «Пішли у магазин». Набрав купу солодощів для мого сина, сказав – це йому за те, що його маму затримав…Для мене це було дуже приємно і не звично, що у перший день знайомства він переймався за мою дитину. Я не могла повірити, що так буває…Він надзвичайний чоловік був…- у цей момент жінка не могла стримати сліз, згадуючи все…Заспокоїлася і продовжила:
- Потім ввечері він мені написав, що хоче зранку відвезти мене на роботу. Це було 1 травня. Бо у той день він мав поїхати на місяць в «учебку». Він приїхав з букетом червоних троянд, і саме головне - ті троянди були перевʼязані тільки стрічкою ( а я так люблю, я не люблю багато паперу і упаковки на квітах). Я просто зомліла… Після цього він поїхав, і наше спілкування було тільки по телефону… І чим більше ми спілкувались- тим більше ми подобались один одному. Ми рахували дні, коли вже зустрінемось. Місяць йшов так довго. Але якою тоді радісною, щирою і емоційною була наша зустріч! Через пару тижнів його знов відправили у відрядження на місяць. Було сумно завжди, коли він їхав у ці відрядження, переживання і внутрішній біль не відпускали. Але він завжди відписував мені, коли була можливість. Так у нас проходили тиждень за тижнем…
Нам завжди було цікаво один з одним. Ми знаходили теми для розмов завжди, нас неймовірно тягнуло один до одного. Це було цікаво і весело завжди. Він надзвичайно позитивна світла людина...
Що у ньому мені ще подобається, так би мовити, чим покорив мене, - це його поняття про сімʼю. Він знав, що у мене є син. І він намагався влитися в нашу родину. Він завжди казав, що тупо, коли чоловіки підкреслюють, мовляв, «Я її взяв з дитиною», Валік говорив, що правильно казати, що «Жінка бере чоловіка до своєї сімʼї». Йому дуже важливо було найти спільну мову з моїм сином. Це мені дуже у ньому імпонувало.
… У нас з ним починався день один з одного. Кожен ранок це було: «Доброго ранку, коханий» -«Доброго ранку, кохано» і закінчувався: «Доброї ночі, сонечко» -«Мирної ночі, миленький»… Так було завжди. Щосекунди я відчувала його любов, підтримку і незриму присутність…
Ви знаєте, кращої людини у житті я не зустрічала. Він добрий, веселий, мужній. Я для нього була найкраща, а він - для мене найкращий у світі.
Коли у нього випала відпустка, це вже у 24 році, то він винайняв квартиру, щоб провести час разом, втрьох…Це були найліпші дні у моєму житті, 15 днів ми побули єдиною родиною. І таке відчуття, що так було завжди…Настільки легко і добре нам було.
… Колись я прийшла з роботи, а він такий довольний сидить, і каже мені: «Ти уявляєш, малий (син мій), шутки зі мною почав шутити, як з тобою, -він до мене звик вже…» Я побачила в його очах радість і гордість, обійняла його і подякувала за те, що він є в нашому житті… Ми з Валіком планували сімʼю, спільних дітей, але не склалося…
У Валіка дуже гарна сімʼя, його мама - свята жінка, вона виховала справжнього чоловіка, опору. Я їй дуже вдячна за це, низький уклін.
У лютому 2024 року Валік знову їздив в «учебку», через 2 тижні йому дали день відхідного - я до нього їздила у Дніпропетровську область. Навчання було на штурмовиків, і я так боялась, що його після навчання кудись закинуть штурмувати. Отак ми і зустрічались - то командировки його, то виїзди,. Чекаєш день у день коли буде у нього можливість приїхати хоч на годинку до нас.
У сина мого 30 липня день народження, і Валік відпрошувався як міг, щоб провести цей день з нами, ми планували поїхати до аквапарку у Дніпро. 30-го його не відпустили, але ми поїхали з 31 липня на 1 серпня. Це була наша остання зустріч так надовго.
5 серпня 2024 у мене помер дідусь, я йому написала про це, і він зміг відпроситися, щоб мене з роботи додому відвезти (його бригада була недалеко) . Ось ця зустріч була у нас остання.
10 серпня він написав, що їх відправляють на Суми - там якраз почалась Курська операція. Це був шок. Хоч він завжди писав, що все буде добре, але я не знаю, мене чомусь не покидало погане передчуття. Я плакала після наших розмов. Мама мене питала: «Чого ти плачеш? Він же дзвонить, кохає тебе, все добре». Але відчуття того, що він не повернеться, - не покидало мене…
Він кожного дня говорив, що у них можуть забрати старлінк, і не буде звʼязку. Слава Богу, не забрили. Мене це хоч трошки тішило, що я можу з ним поговорити, або отримати смс, що з ним все добре.
Остання наша розмова була 15 серпня, як я потім вже дізналась від побратима, який вижив, що після нашої з коханим розмови буквально через декілька хвилин на їхню позицію прилетіла ракета.
У той вечір у мене була така внутрішня тривога і душевний біль, що не передати словами. Я написала йому смс, як я його люблю і чекаю, що він найкраще, що було у мене в житті. Це повідомлення не дійшло. Я переживала, але відганяла від себе погані думки. Думала, ну, може, щось зі звʼязком. Зранку наступного дня мені прийшло повідомлення у Фейсбук від його брата ( з котрим вони служили разом) з номером телефону і повідомленням «набери». У мене все похололо всередині, я ніби завмерла…
…Тоді загинув Валік і побратим Богдан. Богдан був цілий, і його можна було опізнати, його поховали раніше. Ми їздили до Богдана у Камʼянське на похорони. З Валіком було складніше. Ми його поховали на 8-й день після загибелі.
Я не можу описати те, що зі мною відбувалося, коли усвідомила, що більше не побачу і не почую свого коханого. Здавалося, я просто не я, а якась тінь. Я не жила, а існувала. Але у мене син, заради якого треба триматися і не опускати рук.
…Після гибелі коханого я вдарилась в роботу, і працювала майже без вихідних. Я робила все, щоб менше думати про це. Але то всьо фігня. Думки завжди були у голові. І є. І кожен раз настільки обідно, що світ такий несправедливий. Що такі люди, справжні , хоробрі, цвіт нашої нації, - вже у сирій землі.
Перший час, коли я бачила хлопців у формі, у мене сльози градом текли. У мене перед очима був образ Валіка.
Я не скажу, що зараз попустило. Ні, воно не попускає, ти просто вчишся жити з цим, якось радуватись життю, якщо можна так сказати. Я знаю, що він для мене хотів тільки самого хорошого. Він був, є і буде для мене завжди найкращим чоловіком у моєму житті. Таких, як він, я не зустрічала. Мені випав шанс бути його коханою, але ця війна безжальна. Як він завжди шутив, що війна трапилась для того, щоб ми познайомились. Вона нам один одного дала, вона і забрала... Тепер він мій янгол, який завжди зі мною. Я дуже-дуже часто його згадую. І мій син теж.
Завтра, у День закоханих, а він до того ще й Валентин і позивний у нього «Купідон», планую приїхати у Богодухів і відвідати його могилу. А 15 лютого буде півтора року, як мого коханого немає. Валік назавжди у моєму серці і думках…
